24 вересня. Пам’ятні дати
День встановлено рішенням Міжнародної морської організації (Іnternational Maritime Organization, IMO) у 1978 році.
ІМО – спеціалізований орган ООН, що опікується безпекою судноплавства та попередженням забруднення суднами вод світового океану. Організацію створено у 1948 році шляхом прийняття Конвенції про Міжурядову морську організацію (Женева, 06.03.1948). Чинну назву Організація отримала після ухвалення поправок до Конвенції у 1977 році. На сьогодні членами ІМО є 174 держави, у тому числі й Україна (з 1993).
Мета Всесвітнього дня моря – привернути увагу світової спільноти до актуальних проблем збереження біологічних, природних і рекреаційних ресурсів морів для майбутніх поколінь. Окрім охорони біорозмаїття акваторій та інших гострих проблем, День моря вказує ще на безпеку морських перевезень, боротьбу з браконьєрством, необхідність захисту водного простору від нафтового забруднення тощо.
Як зазначають в ООН, під час пандемії COVID-19 моряки торгового флоту, яких у світі налічується близько двох мільйонів, продовжують самовіддано виконувати свій професійний обов'язок. Наразі понад 80% товарів в світі перевозяться по морю, включаючи життєво важливі медичні товари та продовольство, які так необхідні для боротьби з пандемією.
Події дня:
24 вересня 1941 року, на п'ятий день окупації Києва німецькими військами, диверсанти НКВС почали підрив будівель в історичному центрі міста. Того дня, вперше в практиці Другої світової війни, були масово застосовані радіокеровані вибухові пристрої. У результаті вибухів, що тривали й у наступні дні, і пожеж Київ назавжди втратив істотну частину історичної забудови.
Цього дня, у 1989 році, у Чернівцях, на батьківщині композитора, поета і виконавця Володимира Івасюка завершився І республіканський фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». Легендарний фестиваль відкрився 17 і тривав по 24 вересня 1989 року. У святі брали участь понад 600 молодих виконавців, що приїхали з усієї України – Запоріжжя, Криму, Слов’янська, Харкова, Умані, Тернополя, Києва, Вінниці, Луцька, Полтави, Львова, Миколаєва та інших міст і містечок. На небосхилі української музичної культури засяяли нові зірки – Віка Врадій (Сестричка Віка), «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», Андрій Миколайчук, Марія Бурмака, Віктор Морозов та багато інших. Досить швидко, започаткований радянським комсомолом республіканський фестиваль перетворився на загальнонаціональне свято української контр-культури. Тексти пісень, одяг учасників та реакція глядачів цієї музичної феєрії – все вибивалося з правильно-трафаретного уявлення про фестиваль та про українську пісню. Гран-прі фестивалю отримав львів’янин Василь Жданкін. Лауреатами стали Тарас Курчик, Андрій Миколайчук (його пісні «Піду втоплюся» і «Підпільник Кіндрат» стали хітами), Едуард Драч, Віктор Морозов (нині перекладає з португальської та англійської, зокрема переклав романи про Гаррі Поттера), Едуард Панчишин, «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка», Марія Бурмака. На заключному концерті одна з переможниць – Сестричка Віка, заспівала пісню «Ганьба», автором музики і слів до якої був Сергій Кузьминський (Кузя з «Братів Гадюкіних»). До речі, Вікторія Врадій до «Червоної рути» була «правильною» дівчинкою з косичками, співала про смерічки, природу і, навіть, устигла записати пісню з Михайлом Боярським до дитячого фільму. Тричі на фестивалі співали «Ще не вмерла…» - майбутній український гімн. Його виконав під кобзу Василь Жданкін. Публіка шаленіла, підспівувала своїм улюбленцям, згодом з’явилися і синьо-жовті прапори. Чернівецька міліція намагалася переловити порушувачів, потім вимкнула світло і перерубала кабель. СРСР доживав свого віку, Україна стояла на порозі змін і молоді українські музиканти це гостро відчували. Та перша «Червона рута» й дійсно стала чарівною квіткою, що проросла крізь сірий порепаний асфальт радянської дійсності.
Ювілеї дня:
219 років від дня народження Михайла Остроградського (1801–1862), видатного українського математика, механіка і фізика. Родом з Полтавщини – народився в збіднілій дворянській родині. З дитинства мріяв стати військовим, так само, як того хотів і батько хлопчика. В 1816 році його повезли в Петербург для зарахування в один із гвардійських полків, але тут втрутилася доля: хтось із рідних наполегливо порадив юнаку вступати до Харківського університету. Таким чином, Михайло Остроградський став студентом цього вишу. Юнак все ще мріяв про військову кар’єру, але все змінилося через два роки, коли він перейшов жити на квартиру університетського викладача математики Павловського. Останній своїми бесідами зумів викликати спочатку інтерес, а згодом і пристрасну любов Остроградського до науки. Вже два місяця по тому студент вражав Павловського своїми успіхами - несподівано виявився його непересічний математичний талант. Після закінчення Харківського університету Михайло Остроградський протягом 6 років удосконалював математичні знання в Колеж де Франс (1822-1828). Був учнем Лапласа і Ампера. Працював переважно у Франції та Росії. Академік Петербурзької АН, професор вищих навчальних закладів Петербурга. Основні праці присвячені математичному аналізу, математичній фізиці й теорії механіки. Остроградський вважається одним з провідних математиків середини XIX ст. У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Васильовича Остроградського до списку видатних математиків світу. Професор приятелював із Шевченком. Помер у Полтаві, похований на батьківщині – в селі Пашенівка.
204 роки від дня народження Михайла Чалого (1816-1907), українського педагога і громадсько-політичного діяча, біографа Тараса Шевченка. Народився в місті Новгород-Сіверський на Чернігівщині. Спочатку навчався у приватній школі, згодом вступив до Новгород-Сіверської гімназії, яка на той час вирізнялася досить високим рівнем освіти (її очолював видатний учений Ілля Тимковський). У гімназії навчався разом із Костею Ушинським, який стане згодом відомим педагогом. Після закінчення гімназії – студент історико-філологічного факультету Київського університету, який закінчив у 1844 році. Того ж 1844 року починається його педагогічна діяльність. Спочатку Михайло Чалий учителює в Немирівській гімназії, Другій київській гімназії (вчителем словесності, а згодом й інспектором гімназії), потім його призначають директором гімназії в Білій Церкві. У 1869 році Михайло Чалий обіймає посаду директора ліцею й гімназії князя Безбородька в Ніжині (був останнім директором ліцею до реформування того в історико-філологічний інститут). Вийшовши у відставку, мешкав у Києві. Був організатором недільних шкіл, товаришував з художником Іваном Сошенком. Саме на квартирі Сошенка Михайло Чалий познайомився з Тарасом Шевченком і став згодом його першим біографом. Про ту зустріч Михайло Корнійович згадував: «Це було в Успенський піст, друзів я застав за сніданком, який у зв’язку з постом був доволі скудним… У руках обох приятелів було по половині солоного судака, яким вони ласували без допомоги ножа». Михайло Чалий був співорганізатором похорону Шевченка в Україні і промовцем над домовиною в Києві під час перевезення тіла Кобзаря до Канева. Належав до гуртка вчених, що гуртувалися довкола журналу «Киевская старина». Друкувався в «Основі» (1862) і в «Киевской Старине» (1899). Автор книг «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882) і спогадів.
Роковини смерті:
87 років із дня смерті Опанаса Сластіона (1855-1933), українського живописця і графіка, архітектора, мистецтвознавця і етнографа. Після закінчення петербурзької АМ багато мандрував по Україні, робив замальовки (пейзажі, сільські типажі в характерному для певної місцевості вбранні, пам’ятки української старовини, речі селянського побуту, деталі архітектурних споруд). Був одним із засновників українського архітектурного стилю (будинки земських шкіл, кредитно-кооперативних товариств), зокрема Миргородської водолікарні. В 1900–1928 рр. викладав у Миргородській художньо-промисловій школі. У 1920 році організував у Миргороді краєзнавчий музей. Створив галерею портретів українських кобзарів. Малюнки Опанаса Сластіона друкували журнали «Нива», «Живописное обозрение», сатирична преса (журнали «Шершень», «Стрекоза», «Шут»). Художні твори митця зберігаються в музеях Києва, Харкова і Полтави.
