Новий облік громадян України за кордоном: спростити, не можна лишити

Захист таких громадян повинні здійснювати закордонні дипломатичні установи України, однак для цього необхідно стати на консульський облік.

Як правило, українці переважно не спішать ставати на консульський облік і головна причина полягає не в тому, що вони не хочуть цього робити, а скоріше у відносній складності процедури взяття на консульський облік та відсутності належного інформування громадян.

З 1 березня 2020 р. діє Постанова № 85 Кабінету міністрів України "Деякі питання обліку громадян України, які проживають за межами України" від 29 січня 2020 р. (далі – "Постанова").

Вона передбачає три види консульського обліку: тимчасовий і постійний облік громадян та облік усиновлених дітей. Однак сама процедура консульського обліку так і лишилася майже без змін.

Стаття 12 містить єдиний перелік документів для постійного і тимчасового обліку. Це дає можливість консульським працівникам тлумачити перелік документів на свій розсуд і затягувати процес взяття на консульський облік. Оскільки постійний і тимчасовий консульський облік мають різні підстави, то їх доцільно регулювати окремими статтями.

Деякі документи з передбаченого статтею 12 переліку викликають запитання, а саме:

• пункт 6 передбачає подачу копії довідки про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання або паспорта громадянина у формі книжечки (за наявності таких документів). Незрозуміло навіщо прописувати такий документ в Постанові, якщо його подання не є обов‘язковим;

• пункт 7 передбачає подачу копії виданого компетентним органом іноземної держави дозволу на проживання у разі, якщо такий дозвіл наявний. Дивно, що консульство України не вимагає подати документ, який підтверджує законність проживання громадянина в іноземній державі та фактично є підставою для взяття на консульський облік;

• пункт 8 передбачає подачу копії документа, виданого компетентним органом іноземної держави, що підтверджує адресу місця проживання або перебування громадянина. Ще більш дивно, що вимагається подача документу, який підтверджує адресу проживання, а не документу, який підтверджує законність проживання в іноземній державі. Адже підставою для проживання в іноземній державі є перш за все дозвіл на проживання, а адреса проживання є вторинною та й не зрозуміло навіщо адресу підтверджувати, якщо консульство і так може визначити за дозволом на проживання чи в компетенції консульства взяти громадянина на облік.

Знати адресу проживання, яка підтверджена компетентним органом іноземної держави, важливо у разі проживання неповнолітніх, наприклад, під час взяття на консульський облік усиновлених дітей.

Однак пункт 8 статті 13 зазначає, що копія документа, виданого компетентними органами іноземної країни про адресу місця проживання або перебування на території такої країни, подається лише у разі наявності такого документа.

Тобто Україна обов‘язково хоче мати підтверджену адресу проживання повнолітнього громадянина і зовсім не цікавиться підтвердженою адресою проживання усиновленої дитини.

Дуже дивна логіка.

На жаль, в пункті 4 статті 12 залишився такий радянський пережиток як подача копії паспорта для виїзду за кордон з відміткою, що підтверджує факт оформлення в установленому порядку документів про виїзд за кордон на постійне проживання.

На практиці це означає, що внаслідок довгих і незрозумілих митарств в Україні громадянину поставили відповідну печатку у закордонному паспорті.

Оскільки вимога проставити печатку у закордонному паспорті жодним чином не впливає на здатність громадян виїхати за кордон і залишитися там на постійне місце проживання, то в теперішніх реаліях лише одиниці із сотень тисяч громадян, які фактично постійно проживають за кордоном, оформили документи про виїзд за кордон на постійне проживання.

Такі громадяни фактично позбавлені права стати на постійний консульський облік, а держава позбавлена можливості знати про місцеперебування таких громадян і надавати їм допомогу в необхідних випадках.

На останок хочемо зазначити, що пункти 7 та 8 статті 12 (облік громадян) посилаються на іноземну державу, а пункти 7 та 8 статті 13 (облік усиновлених дітей) посилаються на іноземну країну.

З точки зору пересічного громадянина не має різниці між державою і країною, однак з юридичної точки зору в одному документі необхідно вживати все ж таки одні і ті ж терміни для позначення чи опису одних і ти самих речей чи понять.

Внесення змін до Постанови може покращити ситуацію, але на жаль не буде достатніми, тому що питання є більш глибинне і вимагає переосмислення на законодавчому рівні самого інституту виїзду громадян на постійне місце проживання за кордон та постановки на консульський облік.