New York Times: щоб жити в світі з коронавірусом, доведеться вчитися ризикувати
На тлі того, як різні частини США починають обережно виходити з карантину, у людей з'являються питання. Чи безпечно їздити на трамваях? А літати на літаках? Чи безпечно ходити в перукарні? А в ресторани?
В рівнянні досить багато відомих параметрів: ваш стан здоров'я, кількість випадків у місці, де ви живете, вжиті заходи безпеки у місці, куди ви б хотіли піти. Але остаточна відповідь на всі запитання може залежати від вашої особистої толерантності до контактів з інфекційною хворобою. Про це на сторінках New York Times пише колишній лікар реанімації й журналіст Елізабет Розентал.
Більшість людей сьогодні ніколи не проводили таку самооцінку. В минулому смертельні спалахи чуми, грипу й поліомієліту відбувалися постійно. Ще в середині й наприкінці 20-го століття були епідемії свинки, кору й вітряної віспи, з якими доводилося боротися. У світі з ефективними антибіотиками й противірусними препаратами смерті чи навіть серйозне поширення інфекцій здається чимось дивним. Саме тому наш страх дуже великий, толерантність до контактів з патогенами близька до нуля.
"Я чула, як чимало людей говорили: "Я не повернуся до звичного життя, поки не з'явиться вакцина". Ніби вакцина вмить нейтралізує всі ризики. Цього не буде. Навіть якщо одна з нинішніх вакцин-кандидатів спрацює, знадобиться досить багато часу, щоб вона стала поширеною. А щоб Управління з продовольства і ліків схвалило її, вона повинна захищати від інфекції хоча б половину населення", - пояснює автор.
Тож у найближчому майбутньому нам доведеться жити у світі з коронавірусом. І якщо люди хочуть вийти зі своїх "бункерів", доведеться нарощувати толерантність до ризиків.
"Як лікар я працювала в реанімації у Нью-Йорку, а також в прибережній клініці в Кенії. А потім стала журналістом, який пише про хвороби. Мені доводилося оцінювати свою толерантність до ризиків заразитися у різних ситуаціях. Одного разу, збираючи зразок крові у хворого на СНІД, я не могла намацати вену через рукавичку. Тож довелося її зняти. Лікуючи пацієнта від резистентного до ліків туберкульозу, я затягнула хірургічну маску тугіше, відкрила вікна і, як це не смішно, намагалася менше дихати", - пригадує Розентал.
Вона також пригадує, як вела репортаж з тваринного ринку, де почався спалах SARS.
"Я сказала собі, що зі мною все буде добре, оскільки я на дворі. Але я трималася подалі від тварин, яких забивали, не торкалася поверхонь і зняла взуття, перш ніж зайти в готельну кімнату", - йдеться в статті.
Вона зауважує, що толерантність до ризиків не означає ігнорування всіх даних й рекомендацій щодо профілактики інфекцій. Так само це не означає, що зараз під час пандемії коронавірусу потрібно відкрити всі школи, бізнеси, ресторани й відновити спортивні змагання. Насправді все навпаки. Прийняти ризик не означає відкинути будь-яку обережність. Це означає вжити всіх заходів безпеки і вирішити, що можна жити з тим скороченим ризиком, який лишився.
У випадку коронавірусу єдиний спосіб знищити всі ризики - це переїхати в село і жити там в ізоляції зі своєю сім'єю. Багато американців, зокрема багатих, саме це і зробили. Така реакція була радикальною, але здавалася багатьом людям раціональною. Тому що загальнонаціональна реакція на пандемію була незграбною і некомпетентною. Але ізоляція виснажлива.
Тож на тлі того, як штати і міста намагаються розробити розумні політики виходу з карантину, всі повинні навчитися оцінювати власну толерантність до ризиків і обережно розширювати свої особисті межі. Декому, звісно, не доведеться навіть довго думати над цим. Толерантність до ризиків стосується обов'язку й свідомості, але дуже часто вона про те, наскільки вам потрібні гроші.
"Лікарі, медсестри й інші працівники сфери охорони здоров'я не мають вибору, окрім як пірнути з головою в пандемію. Багато з них, попри всі твердження, не пішли в лікарі, "знаючи всі ризики". Вони прийшли в професію, знаючи, що ризик підхопити інфекцію можна контролювати за допомогою заходів безпеки. Саме тому вони злі й почуваються зрадженими, коли їх відправляють боротися з новим коронавірусом без адекватного забезпечення засобами захисту й підготовки. І дехто з них трагічно помер в результаті", - йдеться в статті.
Автор пише, що знайомі лікарі з передової пандемії COVID-19 зізнавалися, що почуваються в найбільшій безпеці саме в лікарні. Адже там всі санітарні процедури ретельно виконуються, а маски носять всі (ніхто так не злиться, як хірург, котрий побачив, як студент-медик торкається стерильної поверхні нестерильними руками). Натомість на тротуарі коронавірус ніщо не стримує, якщо люди не носять маски.
Саме тому, на думку автора, маски повинні стати обов'язковими. Тому що йдеться не про особисту толерантність до ризиків, а про збереження безпеки всіх. Те ж саме стосується соціального дистанціювання за порогом дому.
COVID-19 - дуже серйозне захворювання. Але воно не "чорна смерть", яка вбила половину населення Європи в 14-му столітті. Вакцина, якщо і коли вона з'явиться, дуже допоможе. Але до того часу у нас є наука. Всі знають, що викликає COVID-19. Людство кожного вчиться виявляти вірус, запобігати зараженням і лікувати хворих. Тож замість того, щоб міряти температуру двічі на день і перевіряти свій пульс, краще виділити час, щоб оцінити свою толерантність до ризиків.
