Чому знову дорожчає хліб
Ми не горлопанимо українською «Panem et circenses!», «Panem et circenses!». Нам всього вистачає. Видовищ у вітчизняних колізеях і шапіто з арлекінами. І хліба вдосталь. Щоправда, правляча верхівка стародавнього Риму задобрювала юрбу дармовим хлібом. Практика субсидування цін на продукти була введена «хлібним законом» ще 123 року до н. е. Бездіяльність же наших керманичів призводить до того, що ми змушені їсти щораз дорожчий насущник. Востаннє цінник на нього переписали минулої осені через стрибок цін на електроенергію для промислових підприємств. Для мене хліб обійшовся у додатковий червінець на місяць. Дріб’язок, – скажете ви. А як тим, хто балансує на межі бідності, і для кого хліб – найперший споживок?!
Затишшя тривало недовго. Від нинішнього стрибка цін на кіловати (на 13%) та кубометри газу (на 57%) хлібопечі гарячішими не стануть. А от на собівартість випіку вони лягають камінцем. Утім, не чергове подорожчання енергоносіїв доконечно спантеличило виробників. На старті символічного року «забикували» ціни буквально на все те, без чого пекарі, як без рук. На початок січня 2021 року ціна на пшеничне борошно першого ґатунку стрибонула на 41%, олію – 20, цукор – 43, на дріжджі – на 6,8%.
Додайте до цього переліку і зрослу заробітну плату. Тут немає сталої величини. Комусь доведеться підняти її на 20%, а комусь – на всі 27. На початок минулого року «мінімалка» становила 4 723 грн, тепер – 6000. Якщо ж рівнятися на грудень 2020 року, то з теперішнім рівнем вона зросла на 1000 грн. Проте і 27%, і 20, погодьтеся, це аж ніяк не копійки. Плюс логістика.
Зрозуміло, одночасний галоп усіх позицій собівартості виробництва хліба, у першу чергу, соціального, стривожив пекарів: самотужки загнуздати ціни на власну продукцію вони вже неспроможні. Про сукупність загрозливих викликів і ймовірність негативних наслідків керівництво Об’єднання «Укрхлібпром» озвучувало не на одному засіданні профільного міністерства. Головною винуватицею фахівці називають вартість продовольчої пшениці, оскільки питома вага її у структурі собівартості борошна становить 60-70%.
Чи замислювалися у Міністерстві розвитку економіки із «сільським господарством» у хвості, з якого такого дива пшениця другого класу із 7800 грн за тонну вмент стала коштувати 9500? І це при тому, що внутрішній курс долара знижується… Невже кожну зернину позолотили? Виходить, тонна коштує 335$. Із цікавості зайшли б на Чиказьку біржу: там – 271$. Навіть у не братній Росії у межах 300. Зате ми можемо пишатися, що у нашій бідній країні – ціна вище планетарної! Якби урядовці не лінувалися, то змоделювали б подальший перебіг подій. У слайдах, графіках, 3D… Так, як вони це вміють на показних презентаціях… Подорожчало зерно – зросла ціна на борошно. А далі – «паровозик»: переписуй цінники у бік збільшення на хліб, макарони, крупи. Хоча, зрозуміло, що самою наочністю руйнівний процес не зупиниш. І б’є він дошкульно не лише по виробниках, споживачах, а й по владі.
Допоки я не почув розбірливої відповіді профільного міністра із заступниками. У кабмінівських клерків відібрало не лише мову, а й з їхніх рук випав інструментарій впливу на упокорення цін. Це – законодавчо узаконений архімедів важіль: Державна спеціалізована бюджетна установа Аграрний фонд (ДСБУ АФ).
Аграрні нестори-літописці пам’ятають дату його народження, – січень 2005 року, коли набув чинності Закон «Про державну підтримку сільського господарства України». Інституція одразу увірвалася на зерновий ринок із механізмом бюджетної позики у режимі державних заставних закупівель, із фінансово-товарними інтервенціями. Сільгоспвиробники послуговувалися пільговим кредитом за ставкою 8,95% річних, тоді як комерційні банки пропонували 17%. До всього, аграрії отримали позику у розмірі 80% мінімальної закупівельної ціни за тонну пшениці третього класу. А кому 550 грн у гарячу жнивну пору зайві?
Важливо й те, що Аграрний фонд одразу зі старту «пішов у народ», намагався достукатися до кожного селянина, пропонуючи свої послуги. Можна було, звісно, виконати державне доручення набагато легшим шляхом: законтрактувати зерно у великих сільгосппідприємств і не морочитися з дрібними партіями. Натомість АФ жодному продавцеві не відмовив. Знаєте, яку найменшу позику вони надали? 1991 грн під заставу чотирьох тонн зерна! Сьогодні такою партією тільки насмішиш, а тоді в АФ радо зустрічали селянина і фермера навіть із мішком пшениці.
На жаль, із часом діяльність ДСБУ АФ повністю дискредитували. Міністри, котрі намагалися підім’яти його під себе. Одному забандюрилося пристроїти відходи з рідного Житомирського м’ясокомбінату — їх вписали до переліку об’єктів державного цінового регулювання, якими опікується АФ: «м’ясо та субпродукти забійних тварин та птиці». Другому рідні простори для АФ видалися затісними і задля ширшого поступу змінили законодавство, яке дозволило АФ експортувати об’єкти державного цінового регулювання. Щоправда, новоспечений «експортер» жодного разу не скористався наданим привілеєм. Депутати намагалися навішати на АФ ще й регуляцію закупівельних цін на молоко. Тільки от не знайшли такого ємкого бідона, куди б можна було зливати у пік найнижчої ціни на ринку закуплені мільйон тонн чи два молока… А потім у період шаленіючого попиту на білило пропонувати виробникам… кисляк і сироватку.
Та й керівники АФ не були святими. Майже за кожним із них тягнеться шлейф зловживань. Спершу крали мішками, потім — вагонами і суднами, перетворюючи державну установу на млинок для самозбагачення. Себе і вищого начальства. За всі роки існування Аграрний фонд жодного разу не виконав сповна своїх функцій. Відтак він не відіграє ключову роль у підтримці ціни виробництва, з одного боку, а з іншого — не забезпечує життєві інтереси людини, що виражається у гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу (а не лише фізичного, коли полиці у крамницях вгинаються від провіанту, а в кишенях покупців гуляє вітер) до харчових продуктів. Це те, що називають продовольчою безпекою.
Якщо у засіках АФ немає 20% обсягів річного споживання найнеобхідніших продуктів — зерна, цукру, крупи, то воно й «прострілює» то в одному боці, то в іншому. Китайською і російською гречкою, подорожчанням хліба, цукру… І нинішня ситуація тому підтвердження. Звідтоді, коли ДСБУ АФ востаннє реально підставила плече пекарям, збуваючи їм борошно зі своїх засіків на 200-400 грн дешевше, ніж на ринку, спливло п’ять років. Держава давно махнула на нього рукою і фонд, по суті, яловий.
Вовтузяться на зерновому ринку й інші оператори. Двійник Аграрного фонду, але з абревіатурою ПАТ – Публічне акціонерне товариство Аграрний фонд, створене 2013 року лише постановою Кабміну. Вгатили в нього з бюджету 5 млрд грн, а от наділити функцією державного регулятора «забули». Простіше: не займається ПАТ фінансово-товарними інтервенціями, не формує стратегічних запасів сировини, відвернулося від фермера з мішком і дядька з лантухом, далеке від проблем мірошників і пекарів. Такий собі стовідсотковий державний трейдер: мінеральні добрива взамін на зерно… До бізнесового «кластера» можна зарахувати ще одну цікаву структуру – Державну продовольчо-зернову компанію України (ДПЗКУ), якій також не властиві функції державного регулятора. Є ще ДАК «Хліб України», що після передачі ласих активів ДПЗКУ, дихає на ладан. І «дірявий» Держрезерв, який і досі шукає мишей, котрі добряче підточили зернові запаси у власних гамазеях. Безкарні чиновницькі витівки-забаганки обернулися втратою єдиного гаранта продовольчої безпеки країни, функції та обов’язки якого чітко виписані у базовому Законі «Про державну підтримку сільського господарства України».
Що залишається пекарям за такого вакууму? Борошномельні підприємства, у першу чергу, державні, дезорієнтовані нинішніми цінами на зерно, призупинили роботу і зачаїлися. Уявімо, що в очікуванні стабілізації хлібозаводи теж підуть на перекур!? На ринку утворився певний дефіцит млива, яке через зрослий попит почало стрімко дорожчати. У деяких регіонах ціна борошна вищого ґатунку із звичних 10450 грн за тонну сягнула позначки 12100-12200. Відтак переважна більшість хлібозаводів через скруту з обіговими коштами замість нормативних п’яти-семиденних запасів борошна змушена працювати з коліс. Хоча технологи знають: зерно вилежується два-три місяці, борошно після жорен дозріває два-три тижні і лише в результаті складних ферментних процесів доходить до хлібопекарських кондицій. Про яку економічну стійкість підприємств можна говорити?! Не вмерли сьогодні, сконають через місяць…
Та коли пекарі послуговуються рідним, хоч і дорогим, пшеничним борошном, то за житнім, як жебраки, протягують руку за кордон. Україна давно втратила статус «житниці Європи». 1913 року ми намолотили 4,5 млн тонн озимого жита. А за роки незалежності не спромоглися бодай наблизитися до цієї межі і баражуємо між скромними 330 і 460 тис тонн.
Кажуть: жито – не нішева культура. Так, це – не равлики, трюфелі чи кіноа. Але традиційна культура у 2018 році раптом стала «нішевою» і майже всю її експортували. Пекарям нічого не залишалося, як закуповувати наше ж жито й однойменне борошно, спродане напередодні зернотрейдерами, у Литві і Польщі. Але вдвічі дорожче. Вони й зараз возять із Білорусі житнє борошно: у межах 50 тис тонн. Саме продукт вторинної переробки, а не зерно, бо розумні сябри додану вартість залишають вдома. Возять не задля підтримки «останнього диктатора Європи» Лукашенка. І не тому, що цураються гасла «Купуй українське!». Столичні хлібозаводи «продегустували» житнє борошно чотирьох не останніх в Україні борошномельних підприємств: не те…
Якщо щорічна потреба пекарів – 300 тис тонн жита, то з останнього намолоченого обсягу, – 461,8 тис тонн, розкладеного за класами на чотири купи, пекарям не так то й просто вибрати зерно найвищої проби – класу А. Тим більше, останнім часом покупці надають перевагу житнім заварним сортам хліба, які не спечеш без борошна вищого ґатунку – сіяного. Загалом же, третина у виробництві хліба припадає на житньо-пшеничні сорти і цю номенклатуру пекарні вбачають перспективною. Тоді як суто пшеничні сорти залишаються на стабільній позначці задоволення споживчого попиту. Утім із якістю пшениці у нас теж не зовсім лади.
Коли Ігор Петрашко, профільний міністр, сурмить про те, що виробництво сільгосппродукції в Україні є традиційно профіцитним, а валовий збір зерна втричі більший за потреби внутрішнього ринку, про збереження провідних позиції за експортом сільгосппродукції, то він оминає тему якісних характеристик врожаю. Статистика для політика — все одно, що вуличний ліхтар для пияка: швидше опора, аніж світло. Зарубіжних же покупців передусім цікавить якість. Торік Україні вручили 306 нотифікацій про невідповідність фітосанітарним нормам країн-імпортерів вантажів саме рослинного походження. У першу чергу, зерна. Претензії до нашого збіжжя, попсованого хворобами, шкідниками, засміченого насінням бур’янів, висували Китай, Туреччина, Індонезія, Індія, Білорусь.
«Локомотив» української економіки й надалі продовжує тягати за кордон сировину. У тому числі, і дефіцитне жито. Сьогоднішні аграрні «машиністи» навряд чи пам’ятають у деталях події далекого вже 2003 року, коли з України із зібраних у попередньому році 38,8 млн тонн зерна вивезли майже третину. А вродило мізер: 20,2 млн тонн. Із них – лише 3,7 млн тонн озимої пшениці за річної потреби 5,5-6…Чим усе скінчилося? Арештом віцепрем’єр-міністра й імпортом «продоволки» за подвійною ціною. Це я про всяк випадок: меморандум меморандумом, головне – вчасно помітити семафор…
– Американський фермер наперед знає, який тип і клас пшениці, залежно від цільового призначення, продукуватиме. Для пишного виробу зі стійкою формою, ніжним пористим м’якушем найбільше підходять твердозерна червонозерна яра (Hard Red Spring) й озима (Hard Red Winter) пшениці. А от кондитери для хрустких вафельних листів, повітряного крекеру чи ніжного бісквіта використовують борошно м’якозерної червонозерної озимої (Soft Red Winter) чи м’якозерної білозерної озимої (Soft White Winter) пшениць. Європейський фермер також технологічно програмує майбутній урожай. Ми ж засіваємо, молотимо, а вже потім розкладаємо зерно на купи і лічимо: це – продовольча пшениця, а це – фураж. Третє не родить! – посвячує у хлібопекарську «кухню» Олександр ВАСИЛЬЧЕНКО, голова Об’єднання «Укрхлібпром». – При переході на українські державні стандарти, хоч як це парадоксально, показники якості зерна, вмісту у ньому клейковини заклали нижчі, ніж у радянських стандартах. Були часи, коли Кабмін своєю постановою дозволив використовувати на продовольчі цілі навіть… фуражну пшеницю. Хоча, цілком логічно, зі зрослими врожаями параметри з роками мали б ставати жорсткішими.
Україна, Казахстан, Білорусь і Росія виросли з одного ГОСТу на пшеницю. У білорусів вміст клейковини (для випічки хліба це – основний якісний показник) у пшениці другого класу становить 25%, третього класу – 24. Казахстан: відповідно 25 і 23. Росія: 28 і 26%. Україна: 23 і 18%. Чи можемо ми сьогодні з такими параметрами спекти українську паляницю? Уміємо, але не можемо, оскільки вона вимагає 30–32% клейковини. Після тривалих дискусій ми все ж таки відвоювали один відсоток вмісту клейковини у пшениці другого класу, а в третьому класі так і залишилися на 18%, хоча просили 20. Зрозуміло, відхід від стандартів змушує підприємства переходити на прискорені технології, що негативно позначається на якості хліба.
Навряд чи вона поліпшиться із запровадженням нового Державного стандарту на пшеницю: заміною шести класів на чотири. Ініціаторами таких «революційних змін» виступили зернотрейдери. Їх можна зрозуміти: при експорті треба платити за кожну пробу зерна із шести куп. Накладно, збіднює їх бізнес. Звісно, дешевше із чотирьох. Профільне міністерство, знехтувавши контраргументами інших учасників ринку, – борошномельних підприємств, пекарів, – беззастережно пристало на їхню пропозицію. Бо експорт – це валютні надходження. Було б добре, якби останніми бодай частково ділилися з нами, оскільки долари і євро нам доводиться купувати на внутрішньому ринку для імпорту того ж таки житнього борошна, зі споживачами.
Не натягую на пекарів тогу святості. Їм також адресують чимало претензій: хліб пліснявіє і черствіє швидше, ніж раніше. Вони також вдаються до хитрих «маркетингових» ходів: хлібина українського нового, але вчорашнього випіку, коштує 18 гривень, розкраяна на скибки, зате свіжа, – 22. Чотири гривні на механічній нарізці?! Непоганий «підйом»! Та навіть за таких викрутасів виробники хліба на тлі здирств торговельних мереж, – ангели. Хай навіть і без крил…
Наприкінці квітня 2015 року Антимонопольний комітет України оштрафував 15 торговельних мереж на загальну суму більш як 203 млн грн. В основу вердикту лягли результати майже дворічного розслідування картельної змови продовольчого ритейлу Антимонопольним комітетом. Від візуалізації порушень, їх документальної фіксації, контрольних закупок, офіційних запитів до залучення науковців з Інституту стратегічних досліджень, Інституту економіки і прогнозування НАНУ.
Букет зловживань вражаючий: асиметричний обмін інформацією, який надавав ритейлу ринкову владу, затримка із платежами, внаслідок чого у мережевої торгівлі необґрунтовано генерувалися додаткові кошти… Лише невмотивованих додаткових послуг, які торговельні мережі добровільно-примусово нав’язували постачальникам, налічили 35. Щодо ризиків, то український ритейл повністю переклав їх на плечі товаровиробників. Останні відповідали і за низький рівень продажу продукції, і за маркування, і за логістику, і за псування… А «заохоченням» слугували штрафи.
Збігло шість років. Але торговельні мережі як були неслухами, так ними і залишилися. Знайомі директори хлібозаводів у розмові зі мною скаржилися передовсім на зухвалу поведінку міні- і супермаркетів.
– Посовітуйте, як нам вижити за сьогоднішнього диктату національних торговельних мереж? Мало того, що на нас одночасно навалилося стрімке подорожчання усіх складових хлібовиробництва, а влада лиш сопе у респіраторні маски. Хоча повинна у такій скрутній ситуації забезпечити пекарів борошном за ціною не вище 7500 гривень за тонну, встановити пільгову ціну на енергоносії, як для населення. Адже ми теж, певною мірою, належимо до соціальної сфери і виконуємо соціальну функцію. Так ще й, до всього, торговельні мережі зв’язують нас по руках і ногах.
По-перше, нас добивають взаєморозрахунки із супермаркетами. Протягом якого часу вони реалізують хліб і хлібобулочні вироби, які ми спекли? Доба-дві. А гроші за продану продукцію повертають нам коли? Через місяць-півтора! По суті, нашими коштами вони самовільно користуються як безвідсотковим кредитом. Ми згодні на те, щоби з нами розраховувалися через 5-10 днів. Але ж ні: жодних поступок з їхнього боку!
По-друге, кабальні умови договорів із торгівлею, з односторонньою вигодою за всіма позиціями для останньої. В ультимативній формі нам «рекомендовано» попереджати мережі про підвищення ціни на хліб масового вжитку за 30 днів, але не більше ніж на 5%. Коли ціни на зерно, борошно, сировину, матеріали, енергоносії зростали планомірно, то і підприємства мали змогу підвищувати ціни взагалі один раз на рік, не більше, ніж на 5%. За статистикою, індекс споживчих цін на хліб за минулий рік зріс на 8,5%. Менше відсотка на місяць! Зараз, коли ситуація з цінами на складові хлібовиробництва стала неконтрольованою, ми змушені одноразово підвищити ціни на хлібобулочні вироби на 15-20%. А нам кажуть: зась! Бо умови договорів із мережевою торгівлею діють протягом 2-х років і ціна на хліб зберігається на весь цей період.
Нам вимахують перед очима кабмінівською постановою № 341 від 22 квітня 2020 року «Про заходи щодо стабілізації цін на товари, що мають істотну соціальну значущість, товари протиепідемічного призначення». Мовляв, вона забороняє під час пандемії підвищувати ціни на хліб. При цьому не хочуть бачити, що у цьому ж документі у переліку соціально значущих товарів значиться лише хліб житньо-пшеничний. Ні про пшеничний, ні про батон, ні про булки, ні тим більше про хліб вищого ґатунку тут не йдеться. У цій постанові є і Порядок декларування зміни роздрібних цін на товари, що мають істотну соціальну значущість. Так от, щодо хліба, то пекарні зобов’язані задекларувати за три дні до початку застосування підвищеної роздрібної ціни на 5%, а торгівлі – безвідмовно прийняти ці зміни.
«Вишуканим» цеховим єзуїтством можна назвати дії мережі АТБ, яка називає себе найбільшим дискаунтером в Україні. Ви брали коли-небудь участь у тендері АТБ? Спробуйте! Так от, щоби стати переможцем на першого постачальника АТБ, ви мусите поставляти їй 350-грамовий пшеничний батон за ціною 1,89 гривні. Це не обмовка. Повторюю: 1,89 гривні! І таких наперед збиткових видів продукції повинно бути чотири найменування, а їх обсяги реалізації – без будь-яких обмежень. Для нас – це «гробова» ціна. Вона не забезпечує навіть покриття витрат на борошно. Та якщо раніше підприємства компенсували збитки за рахунок елітного асортименту, то за сьогоднішніх умов це нереально.
Але керівництво АТБ на цьому не зупинилося і придумало ще одну «новацію»: нас змушують поставляти у цю мережу хліб масового вжитку на 10% дешевше, ніж іншим. При цьому обов’язково фотографувати цінники у конкурентів АТБ і надавати як речовий доказ. Що робити тим підприємствам, які половину випіку соціальних сортів хліба продають через мережу АТБ?! Диктат диктатом, але цим самим АТБешники підводять нас під монастир, даючи підстави Антимонопольному комітету штрафувати нас. Хлібозаводи не мають права встановлювати різні ціни на одну й ту ж продукцію для різних споживачів. Та й перед колегами ми виглядатимемо цеховими штрейкбрехерами, створюючи недобросовісну конкуренцію. І це називається «взаємовигідні рівні умови для всіх сторін»?
Днями з колегами згадували горезвісну постанову № 1548 від 25 грудня 1996 року, якою запровадили державне регулювання цін. Наша рентабельність тривалий час трималася на граничних 5%. Щоб підвищити ціну хліба на п’ять копійок, потрібно було подати у цінову інспекцію до 20 документів із глибоким економічним обґрунтуванням зміни. Майже двадцять років ми перебували під гнітом цієї постанови. Слава Богу, її відмінили, ліквідували цінову інспекцію… Але ті нелегкі часи проти сьогоднішньої вакханалії видаються нам раєм. Давайте, нарешті, регламентуємо взаємини між постачальниками продовольчих груп товарів і торговельними мережами, зробимо їх цивілізованими у рамках Закону «Про внутрішню торгівлю». Реально, а не балаканиною, якою годують нас майже десять років.
І, насамкінець, про споживчі уподобання українців і про тезу, що, мовляв, ми стали їсти менше хліба, бо із базового продукту першої необхідності він поступово переходить у розряд естет-продукту, яким хочемо здебільшого насолоджуватись і смакувати. Так, загальний ринок хліба скорочується. Але ж і їдців меншає. Нас тепер не 52 млн, і не 48… А скільки точно, не скаже ніхто, бо останній перепис населення провели 2001 року («віруючих» в електронний перепис – до Дубілета!). Свіжіший перепис поголів’я худоби засвідчив, що корів і свиней менше, ніж людей і вже це тішить. За сумною статистикою лише 2020 року за межу відійшло 616 835 співвітчизників. І харчувалися вони аж ніяк не грудним молоком чи молочними сумішами, а жували хліб.
Якщо говоримо про річне споживання 100 кг хлібних продуктів на одну особу, то статистика послуговується лише облікованим ринком хліба. Без урахування домашніх хлібопічок, що годують не лише одну сім’ю, а й сусідів, без міні-пекарень і тандирів у мережевій торгівлі… А це до 40% так званого «тіньового» випіку.
Минули часи, коли ми ганялися за французькими багетами й оберемками тягли їх додому, купували чотири скибки альпійського по 24 гривні… Вони так і залишилися екзотом, а ми перегодом знову повернулися до традиційних житньо-пшеничного і пшеничного насущника. У рідному Голованівську на Кіровоградщині свого часу тамтешній хлібозавод окормлював усі села. За його продукцією приїздили навіть із довколишніх районів. Приватизація, банкрутство… Нині Голованівськ – центровий в об’єднаній територіальній громаді, у сім’ї із 15 рад. Мої земляки думають не про вишуканий естет-хліб, а про соціальні буханці і кругляки. І моляться, щоби за негоди хлібовозки з Ульяновки, Умані, Ладиженки, Балти дісталися до безхлібного райцентру.
Та що глибинка! У столичних кіосках «Київхліб» – черги за соціальними сортами, – українським, пшеничним і батоном. По хлібині в одні руки! Це ж треба було придумати: п’ять пільгових категорій зі знижками від 70 до 20% за карткою киянина. А ми все потерпаємо, яке місце Україна посяде у світовому рейтингу зернового експорту…
Бідний голодного не нагодує! За межею бідності перебуває близько 19 млн українців. Тому хліб, картопля та крупи і надалі залишатимуться лідерами серед харчових продуктів, а не якимись екзотами… Хоча, як на мене, перейматися слід не здешевленням хліба, а зменшенням кількості бідних. Тоді зникне і принизливе поняття «соціальний хліб». Чи втямить врешті-решт це влада?
